Можу сказати тільки те, що кафедральна газета кафедри маркетингу ЧНУ «Маркетинг Мікс» скоро може втратити взагалі будь-якй вигляд не те що не набуде сучасного.
Якщо студенти і надалі будуть такими ж пасивними… з-під палки плідно не попрацюєш, хай навіть цією палкою махає Буднікевич.
А ініціаторів нема. Ну, крім мене. Але цензура (і не тільки) відбиває мені бажання працювати.
Хм.
Моя мама теж психотерапевт, тільки сфера у неї зовсім інша. Вона не лікує особисте чи ще щось там, а працює тільки із певними видами залежностей.
Гарне порівняння — про лабіринт, мінотавра і нитки допомоги. Щойно провела паралелі із роботою мами.
А вона ж працює так само! Я маю на увазі, принцип той же.
Обов'язковою умовою лікування є бажання хворого лікуватися. Навіть якщо воно слабке, але є — шанс є. Якщо людина не хоче лікуватися ні за які шиши, мама не може їй допомогти. Бо що таке допомога насильно?
Принцип виглядає так, що воля людини лікуватися недостатня, щоб людина сама вилікувалася, і тоді мама протягає їй руку допомоги чи щось таке. Порівняння з нитками дуже вдале.
А.
То як ти можеш знати, як смакує перемога, поки ще не перемогла?
Який краєвид з вершини, поки ти ще за кілометр до неї?
Тут мала бути третя влучна метафора, але я її не придумала.))
Для тебе правильно тільки те, що обрала саме ти.
Хіба ні?
Якщо ти поставила собі ціль — хіба це не та ціль, якої ти хотіла досягти?
Ну, вплив суспільства, нав'язування стандартної ролі жінки робить свою справу. Наприклад, дуже важко зараз (особливо в селі) залишатися одиначкою хоча б до 30, тому що так хочеться, а не тому, що так вийшло, і не відчувати тиску оточення: коли вже заміж? коли діти? і як же ти без чоловіка?
То хіба це була не твоя ціль?
Ти кажеш, що майже її досягла.
Ніхто не заважає залишити це, якщо воно не твоє, і почати в іншому напрямі.
Думаєш, я тут сиджу така розумна, поради роздаю, носа задираю?..
Ні фіга. Я в тому ж болоті.
Ого, схоже на аналіз теорії всесвітнього заговору. «Хто керує світом? Хех. Невже американці?»
Хотіла б я зараз написати щось таке просте і очевидне, але до чого ще ніхто не міг дійти, і щоб всі сказали: «Точняк! Ось хто керує світом! А ми собі думали!..»
Але ні, не маю чого такого сказати…
Країна — це перш за все люди, які у ній живуть. Громадяни і іноземці. Що знає рядовий американець про те, як здійснює свою політику його країна на світовому рівні? Ми знаємо більше, бо більше цим цікавимось. Ну, ви ж знаєте, які американці аполітичні.
Таким чином, на мою думку, не можна говорити, що США щось там робить чи не робить. 99,99% населення цієї країни навіть не здогадується про те, що відбувається… їм все одно.
Є купка людей, котрі здійснюють політику від імені всієї країни. Хто вони? Політики? А за політиками стоять сірі кардинали? А за ними стоїть ще хтось? В знаєте? Бо я не знаю.
Так само і Китай.
Так само і Україна.
І тут… що там про демократію? Воля народу?
51% за, 49% проти. І ми, згідно демократії, ігноруємо волю меншості. (Це якщо не було фальсифікації — ну, це наші, українські, реалії).
Про яке тоді народовладдя йдеться?
Очевидно ж — політику править… хто?
Не я. І не ви (інакше б ви це не читали).
Можна уявити собі світ величезною машиною чи, краще, живим організмом. Тоді хто ним править? Кожен з нас в силу своїх повноважень чи спроможностей. Але навіть клітини мозку, що можуть змусити весь організм рухатися в певному напрямку (навіть думати певні речі!), не особливо довго проживуть без, наприклад, печінки.
Розумієте? Якщо моя метафора правильна, ми всі взаємозалежні. Це якщо я не зайшла в порівнянні занадто далеко.
Інколи здається, що в Україні все порушено — політики собі окремо, народ окремо, і хоч як ти тут не протестуй, їм від того гірше не стане, вона можуть взагалі нічого не помітити!
Думаю, так довго не триватиме. Але… Я не пророк… на жаль…
Щось я трохи захопилася.
А ви як думаєте? Хто керує світом?
І чи має, наприклад, Китай тут якусь долю?
О, все дуже просто.
Як сказав Генрік Сенкевич, «тобі варто ставитись до людей недовірливо не тому, що вони на це заслуговують, а тому, що для тебе це безпечніше».
Йдеться про стан, коли не знаєш, куди йти?
Це справді важко — знайти і поставити ціль, якої справді хочеться досягти! Знайти справу по душі, якій не шкода присвятити все життя… Кажуть, знайди свою улюблену справу і ти ніколи не працюватимеш.
Але скільки часу потрібно для пошуків? Ось я, наприклад, ще не знайшла.
Спрощення лекцій до людського рівня і нормальний (доступний, ефективний) метод викладання — це таки, справді, не філологія. Хоча й не без неї.
З усім іншим згодна.
Я вже навчилася з цим боротись. Сама для себе вдруге продумую почуте своїми словами. Це якщо лекція таки цікава і витрачати на це час має зміст. При цьому я підмічаю безліч помилок (філологічних). Якщо є ще й час і настрій, то навіть продумую варіанти виправлення тих помилок.
Якщо вже диктують, а не просто говорять, щось абсурдне, то я не можу мовчати. З мене вже навіть почали кепкувати: «Ану зачекай, хай Надя скаже, чи ти правильно говориш!» (до студента, що відповідає).
Тьху, треба придумати якість теги сарказму, а то я спочатку читала як ніби це насправді, і в мене очі на лоб полізли… Особливо про згвалтування. Треба ж таке придумати…
Десятикілограмові сумки, які часто жінки тягнуть із базарів… у кожній руці по сумці… і ще потім на 5-й поверх… пропоную прирівняти це до екстремальних видів спорту, наслідки ті ж самі: розтяжки, травми, варикоз, проблеми з хребтом через надмірну вагу…
Або банальне: проїзд у громадському транспорті. Розтяжки, вивихи через різку манеру їзди водія, відтоптані ноги, синяки від ліктів сусіда…
Зрештою, можна просто йти, зашпортатися, впасти і зламати ногу (руку). З каблуками така ймовірність вища.
Навіщо нам спорт?
Думаю, це все ще й тому, що вона вже створила собі ім'я і до її творів ставляться підвищені вимоги (ось так необ'єктивно — як до віддмінників, з яких вимагають більше). Якби те ж саме написав якийсь початківець, то на негативи не так би звертали увагу, і скорше хвалили б, ніж ганили.
Свят, ти маєш на увазі, що ця стаття її б так сильно вразила, що вона б не писала більше прози?
Цікаво… я вважаю, що ця критика конструктивна (хоча й суб'єктивна), то мала б, навпаки, сприяти зростанню письменника!
Як же вона творить, якщо не сприймає критики?
Якщо студенти і надалі будуть такими ж пасивними… з-під палки плідно не попрацюєш, хай навіть цією палкою махає Буднікевич.
А ініціаторів нема. Ну, крім мене. Але цензура (і не тільки) відбиває мені бажання працювати.
Моя мама теж психотерапевт, тільки сфера у неї зовсім інша. Вона не лікує особисте чи ще щось там, а працює тільки із певними видами залежностей.
Гарне порівняння — про лабіринт, мінотавра і нитки допомоги. Щойно провела паралелі із роботою мами.
А вона ж працює так само! Я маю на увазі, принцип той же.
Обов'язковою умовою лікування є бажання хворого лікуватися. Навіть якщо воно слабке, але є — шанс є. Якщо людина не хоче лікуватися ні за які шиши, мама не може їй допомогти. Бо що таке допомога насильно?
Принцип виглядає так, що воля людини лікуватися недостатня, щоб людина сама вилікувалася, і тоді мама протягає їй руку допомоги чи щось таке. Порівняння з нитками дуже вдале.
То як ти можеш знати, як смакує перемога, поки ще не перемогла?
Який краєвид з вершини, поки ти ще за кілометр до неї?
Тут мала бути третя влучна метафора, але я її не придумала.))
Для тебе правильно тільки те, що обрала саме ти.
Хіба ні?
Якщо ти поставила собі ціль — хіба це не та ціль, якої ти хотіла досягти?
Ну, вплив суспільства, нав'язування стандартної ролі жінки робить свою справу. Наприклад, дуже важко зараз (особливо в селі) залишатися одиначкою хоча б до 30, тому що так хочеться, а не тому, що так вийшло, і не відчувати тиску оточення: коли вже заміж? коли діти? і як же ти без чоловіка?
То хіба це була не твоя ціль?
Ти кажеш, що майже її досягла.
Ніхто не заважає залишити це, якщо воно не твоє, і почати в іншому напрямі.
Думаєш, я тут сиджу така розумна, поради роздаю, носа задираю?..
Ні фіга. Я в тому ж болоті.
Хотіла б я зараз написати щось таке просте і очевидне, але до чого ще ніхто не міг дійти, і щоб всі сказали: «Точняк! Ось хто керує світом! А ми собі думали!..»
Але ні, не маю чого такого сказати…
Країна — це перш за все люди, які у ній живуть. Громадяни і іноземці. Що знає рядовий американець про те, як здійснює свою політику його країна на світовому рівні? Ми знаємо більше, бо більше цим цікавимось. Ну, ви ж знаєте, які американці аполітичні.
Таким чином, на мою думку, не можна говорити, що США щось там робить чи не робить. 99,99% населення цієї країни навіть не здогадується про те, що відбувається… їм все одно.
Є купка людей, котрі здійснюють політику від імені всієї країни. Хто вони? Політики? А за політиками стоять сірі кардинали? А за ними стоїть ще хтось? В знаєте? Бо я не знаю.
Так само і Китай.
Так само і Україна.
І тут… що там про демократію? Воля народу?
51% за, 49% проти. І ми, згідно демократії, ігноруємо волю меншості. (Це якщо не було фальсифікації — ну, це наші, українські, реалії).
Про яке тоді народовладдя йдеться?
Очевидно ж — політику править… хто?
Не я. І не ви (інакше б ви це не читали).
Можна уявити собі світ величезною машиною чи, краще, живим організмом. Тоді хто ним править? Кожен з нас в силу своїх повноважень чи спроможностей. Але навіть клітини мозку, що можуть змусити весь організм рухатися в певному напрямку (навіть думати певні речі!), не особливо довго проживуть без, наприклад, печінки.
Розумієте? Якщо моя метафора правильна, ми всі взаємозалежні. Це якщо я не зайшла в порівнянні занадто далеко.
Інколи здається, що в Україні все порушено — політики собі окремо, народ окремо, і хоч як ти тут не протестуй, їм від того гірше не стане, вона можуть взагалі нічого не помітити!
Думаю, так довго не триватиме. Але… Я не пророк… на жаль…
Щось я трохи захопилася.
А ви як думаєте? Хто керує світом?
І чи має, наприклад, Китай тут якусь долю?
все, тепер не відвертишся від повної і об'єктивної відповіді!
Поясни!
Як сказав Генрік Сенкевич, «тобі варто ставитись до людей недовірливо не тому, що вони на це заслуговують, а тому, що для тебе це безпечніше».
Це справді важко — знайти і поставити ціль, якої справді хочеться досягти! Знайти справу по душі, якій не шкода присвятити все життя… Кажуть, знайди свою улюблену справу і ти ніколи не працюватимеш.
Але скільки часу потрібно для пошуків? Ось я, наприклад, ще не знайшла.
З усім іншим згодна.
Я вже навчилася з цим боротись. Сама для себе вдруге продумую почуте своїми словами. Це якщо лекція таки цікава і витрачати на це час має зміст. При цьому я підмічаю безліч помилок (філологічних). Якщо є ще й час і настрій, то навіть продумую варіанти виправлення тих помилок.
Якщо вже диктують, а не просто говорять, щось абсурдне, то я не можу мовчати. З мене вже навіть почали кепкувати: «Ану зачекай, хай Надя скаже, чи ти правильно говориш!» (до студента, що відповідає).
Ось ви зараз щасливі? На всі 10 із 10?
Хочуть — хай займаються, тобі то що?
Або банальне: проїзд у громадському транспорті. Розтяжки, вивихи через різку манеру їзди водія, відтоптані ноги, синяки від ліктів сусіда…
Зрештою, можна просто йти, зашпортатися, впасти і зламати ногу (руку). З каблуками така ймовірність вища.
Навіщо нам спорт?
Цікаво… я вважаю, що ця критика конструктивна (хоча й суб'єктивна), то мала б, навпаки, сприяти зростанню письменника!
Як же вона творить, якщо не сприймає критики?